Ракета П-35 стала однією з перших радянських надзвукових протикорабельних систем, здатних вражати кораблі противника за межами радіолокаційного горизонту. Розроблена під керівництвом Володимира Челомея на основі попередньої П-5, вона поєднувала телеуправління з активним самонаведенням і могла нести як звичайну, так і ядерну бойову частину.
Прийнята на озброєння 1962 року, П-35 озброювала ракетні крейсери проєктів 58 і 1134, а також берегові комплекси «Редут» і «Утьос». Її подальша модернізація до 3М44 «Прогрес» у 1982 році збільшила дальність і знизила висоту кінцевої ділянки польоту, зробивши систему більш стійкою до засобів протиповітряної оборони. Навіть через шість десятиліть окремі зразки залишалися на озброєнні і застосовувалися в сучасних конфліктах.
Середина 1950-х років для радянського флоту стала часом різкої зміни пріоритетів. Поява американських авіаносних ударних груп змусила конструкторів шукати зброю, яка могла б діставати до кораблів противника на великій відстані, не входячи в зону дії їхніх винищувачів і зенітних систем. Саме тоді, 17 серпня 1956 року, вийшла постанова Ради Міністрів СРСР № 1149-592, яка доручила ОКБ-52 під керівництвом Володимира Миколайовича Челомея створити дві нові крилаті ракети — П-6 для підводних човнів і П-35 для надводних кораблів.
Основою для обох виробів стала вже випробувана крилата ракета П-5. Конструктори зменшили довжину корпусу приблизно на метр порівняно з попередницею, щоб ракета краще вміщалася в контейнери на відносно невеликих кораблях. Фюзеляж отримав характерний повітрозабірник у хвостовій частині з конічним центральним тілом, яке знижувало втрати тиску на вході в двигун. Крила складалися і автоматично розкривалися після старту, що дозволяло розміщувати ракету в компактному контейнері.
Перший пуск П-35 відбувся 21 жовтня 1959 року. Далі йшли випробування на полігоні Капустин Яр і на Каспійському морі з переобладнаного суховантажу «Ілеть» (ОС-15). Серія з семи пусків у липні–серпні 1960 року виявила проблеми з системою управління АПЛИ-1, які довелося усувати. Державні випробування на крейсері проєкту 58 «Грозний» пройшли успішно: п’ять пусків, зокрема дворакетний залп, дали три прямих попадання. 7 серпня 1962 року комплекс офіційно прийняли на озброєння.
Конструкція та основні тактико-технічні характеристики
Ракета П-35 (індекс 4К44, за класифікацією НАТО SS-N-3a/b Shaddock/Sepal) мала довжину близько 9,8–10 метрів, діаметр корпусу 0,86–0,9 метра і розмах крил 2,6–2,67 метра. Стартова маса становила 4,2–4,5 тонни. Маршовий двигун — турбореактивний КР-7-300, який розганяв ракету до швидкості 1,3–1,5 Маха. Два твердопаливні стартові прискорювачі СПРД-38 забезпечували початковий розгін і працювали лише кілька секунд.
Профіль польоту був класичним для того часу: набір висоти до 4–7 кілометрів, політ на цій висоті для підтримання радіозв’язку з носієм, а потім зниження до 100 метрів на кінцевій ділянці. Дальність стрільби залежала від обраного режиму і коливалася від приблизно 100 кілометрів на мінімальній висоті до 300–350 кілометрів на максимальній. Бойова частина — фугасно-кумулятивна 4Г-48 масою 800–1000 кілограмів або спеціальна ядерна потужністю близько 20 кілотонн.
Один з найяскравіших епізодів випробувань — попадання ракети з інертною бойовою частиною в недобудований лідер есмінців «Київ». Ракета розкрила палубу на довжину близько 50 метрів, а її двигун пробив днище. Корабель водотоннажністю 2500 тонн затонув за три хвилини. Цей результат наочно показав, яку руйнівну силу мала навіть «порожня» П-35.
| Параметр | П-35 (4К44) | 3М44 «Прогрес» |
|---|---|---|
| Рік прийняття | 1962 | 1982 |
| Довжина, м | 9,8–10 | близько 9,75 |
| Стартова маса, т | 4,2–4,5 | близько 4,2 |
| Максимальна дальність, км | 300–350 | до 460 |
| Висота кінцевої ділянки, м | 100 | 25–40 |
| Довжина кінцевої ділянки, км | близько 20 | до 50 |
| Маса бойової частини, кг | 800–1000 | до 930 |
Система наведення та принцип роботи
Головна особливість П-35 — комбінована система управління «Антей». На маршовій ділянці ракета летіла під радіокомандним контролем з корабля-носія. Бортова радіолокаційна станція ракеті передавала зображення району цілей на пульт оператора. Той міг вибрати конкретний корабель у ордері — наприклад, авіаносець серед есмінців супроводу — і видати команду на захоплення. Після цього ракета переходила на активне радіолокаційне самонаведення і знижувалася.
Існував і автономний режим, коли зв’язок з носієм не підтримувався. У цьому випадку ракета самостійно шукала ціль за заздалегідь заданими параметрами. Для загоризонтного цілевказівки використовувалася система «Успіх» з літаками Ту-95РЦ або Ту-16РЦ і пізніше вертольотами Ка-25Ц. Це була одна з перших у світі розвідувально-ударних систем, де радіолокаційне зображення передавалося в реальному часі на відстань до кількох тисяч кілометрів.
Такий підхід дозволяв вести вибіркове ураження. Оператор фактично «бачив» картину бою очима ракети і міг змінювати пріоритети вже в польоті. У 1960-х роках це виглядало майже фантастично.
Носії та бойове застосування
Основними носіями П-35 стали чотири ракетні крейсери проєкту 58 («Грозний», «Адмірал Фокін», «Адмірал Головко», «Варяг»). Кожен ніс дві чотириконтейнерні пускові установки СМ-70, що забезпечували боєзапас у 16 ракет (вісім готових до пуску і вісім у погребах). Кут горизонтального наведення становив 120 градусів, кут старту — 25 градусів.
На великих протичовнових кораблях проєкту 1134 (чотири одиниці) стояли дві спарені нерухомі установки КТ-35. Наведення здійснювалося поворотом корпусу корабля. Перезаряджання в морі для цих установок не передбачалося.
Паралельно розвивалися берегові комплекси. 1966 року на озброєння надійшов рухомий комплекс «Редут» на шасі БАЗ-135МБ з ракетою П-35Б. Стаціонарний «Утьос» (Об’єкт 100) у районі Балаклави переозброїли з «Сопки» на П-35, а пізніше на «Прогрес». Ці комплекси залишалися на озброєнні десятиліттями.
У січні 2024 року уламки ракети сімейства П-35/3М44 вперше зафіксували після ударів по території України. За оцінками військових аналітиків, пуск міг бути здійснений або з відновленого «Утьоса», або з мобільної установки «Редут». Це стало першим підтвердженим бойовим застосуванням системи, якій на той момент виповнилося понад шістдесят років.
Модернізація до 3М44 «Прогрес»
До початку 1980-х років висока маршова висота і відносно невисока швидкість П-35 вже робили її вразливою для сучасних зенітних комплексів. Конструктори пішли шляхом удосконалення бортової апаратури, не змінюючи принципово аеродинаміку. У 1982 році на озброєння прийняли ракету 3М44 «Прогрес».
Головні зміни торкнулися системи наведення: підвищили завадозахищеність каналу зв’язку, додали можливість автоматичного вибору пріоритетної цілі. Кінцеву ділянку польоту подовжили до 50 кілометрів, а висоту зниження зменшили до 25–40 метрів. Максимальна дальність зросла до 460 кілометрів за деякими оцінками. Ракети «Прогрес» стали взаємозамінними з П-35 на тих самих пускових установках.
Більшість кораблів-носіїв пройшли модернізацію наприкінці 1970-х — на початку 1980-х років. Виробництво 3М44 тривало до 1987 року, після чого радянський флот перейшов на системи нового покоління — «Базальт», «Граніт» і пізніше «Онікс».
П-35 і її розвиток «Прогрес» залишили помітний слід у історії радянського військово-морського флоту. Вони стали першим серійним засобом вибіркового ураження великих надводних цілей на значній відстані і сформували цілу школу створення надзвукових протикорабельних ракет. Навіть сьогодні, коли на озброєнні стоять значно досконаліші системи, історія цієї важкої, довгої і потужної ракети залишається важливою частиною розуміння того, як змінювалася морська війна в другій половині ХХ століття.