Томос ПЦУ став офіційним церковним документом, який у січні 2019 року закріпив автокефалію Православної церкви України. Цей пергаментний сувій, підписаний Вселенським патріархом Варфоломієм, повернув Київській митрополії самостійний статус і зробив українську церкву п’ятнадцятою в диптиху помісних православних церков.
Документ визначив межі юрисдикції кордонами України, встановив правила управління та підтвердив канонічну єдність із Вселенським православ’ям. Для багатьох вірян він став символом завершення багатовікового прагнення до церковної самостійності.
Отримання томосу відбулося після Об’єднавчого собору 15 грудня 2018 року і скасування синодального акту 1686 року. Станом на 2026 рік ПЦУ об’єднує понад дев’ять тисяч парафій і продовжує шлях визнання серед інших помісних церков.
Золотавий пергамент із візантійською каліграфією лежить у Михайлівському Золотоверхому соборі як жива реліквія. Його текст, написаний грецькою мовою ієромонахом Лукою з афонського монастиря Ксенофонт, звучить урочисто й точно. Томос про автокефалію ПЦУ не просто папір. Це канонічний акт, який повернув українському православ’ю право самостійно обирати предстоятеля, скликати собори й вирішувати внутрішні справи без посередників.
Що таке томос у православній традиції
Слово «томос» походить від грецького τόμος і буквально означає «шматок» або «указ». У церковній практиці це особливий документ найвищого рівня, яким предстоятель помісної церкви вирішує важливі питання устрою. На відміну від звичайних послань, томос має урочисту форму, містить повний підпис «Божою милістю» і фіксується в офіційних кодексах.
Історично томоси видавали для підтвердження автокефалії. Так Константинопольський патріархат надавав самостійність Елладській, Румунській, Болгарській та іншим церквам. Кожен такий документ визначав статус, титул предстоятеля, межі території та окремі обов’язки щодо церкви-матері. Український томос став черговим у цьому ряді, але з унікальними акцентами, пов’язаними з відновленням давньої Київської митрополії.
Автокефалія в православ’ї не означає повної ізоляції. Церква залишається частиною єдиної Вселенської Церкви, зберігає єдність у віровченні, таїнствах і канонах. Вона лише отримує адміністративну самостійність: сама обирає ієрархів, управляє парафіями й представляє себе на міжцерковних зібраннях.
Історичний шлях до Томосу ПЦУ
Коріння подій сягає 988 року, коли Київська митрополія постала як частина Константинопольського патріархату. Століттями вона зберігала прямий зв’язок із Фанаром. У 1686 році синодальний лист патріарха Діонісія IV передав Московському патріархату право хіротонії київського митрополита на певних умовах. Константинополь завжди вважав цю передачу тимчасовою й обмеженою.
Після відновлення державної незалежності України у 1991 році питання церковної самостійності знову стало актуальним. Утворилися УПЦ Київського патріархату та Українська автокефальна православна церква. Багаторічні спроби об’єднання й звернення до Вселенського престолу тривали десятиліттями.
Перелом настав у 2018 році. 20 квітня президент і Верховна Рада офіційно звернулися до патріарха Варфоломія. 11 жовтня Священний Синод Константинопольського патріархату скасував акт 1686 року, відновив Київську митрополію у своїй юрисдикції та зняв анафеми з ієрархів колишніх структур. 15 грудня в Софії Київській відбувся Об’єднавчий собор. Єпископи УПЦ КП, УАПЦ та двоє з УПЦ (МП) утворили єдину Православну церкву України й обрали предстоятелем митрополита Епіфанія.
5 січня 2019 року в храмі святого Георгія на Фанарі патріарх Варфоломій підписав Патріарший і Синодальний Томос. Наступного дня, у свято Богоявлення, він урочисто вручив документ митрополиту Епіфанію разом із митрополичим жезлом. Так завершився процес, на який українське православ’я чекало століттями.
Зміст і ключові положення документа
Томос проголошує Православну церкву України канонічно автокефальною, незалежною та самоврядною в межах політично незалежної держави. Кафедра — історичне місто Київ. Предстоятель носить титул «Блаженніший митрополит Київський і всієї України» без будь-яких додавань.
Документ чітко обмежує юрисдикцію територією України. ПЦУ не може ставити єпископів чи відкривати парафії за кордоном — ці структури залишаються під омофором Вселенського патріархату. Церква визнає Константинопольський престол своєю главою у сенсі першості честі та має право звертатися до нього як до вищої апеляційної інстанції.
Окремий пункт стосується мира. Як і низка інших автокефальних церков, ПЦУ отримує святе миро від Константинополя. Це символізує збереження єдності та канонічного зв’язку. Томос закликає всі помісні церкви визнати нову сестру й поминати її під іменем «Святіша Церква України».
У тексті підкреслено, що автокефалія надана саме відновленій Київській митрополії Константинопольського патріархату, а не окремим структурам. Це важливий канонічний нюанс, який підтверджує безперервність історичної спадкоємності.
Виготовлення та символіка пергаменту
Роботу над томосом виконав ієромонах Лука — відомий іконописець і каліграф афонського монастиря Ксенофонт. Текст написаний традиційною візантійською каліграфією на пергаменті. Золоті ініціали, витончені заставки й урочистий стиль перетворюють документ на справжній витвір церковного мистецтва.
Після вручення томос тимчасово повернули до Стамбула, щоб усі члени Синоду поставили свої підписи. 9 січня 2019 року процедура завершилася. Відтоді оригінал зберігається в Україні як найважливіша церковна реліквія.
Визнання серед помісних церков
Першою, природно, визнала ПЦУ сама Константинопольська церква, включивши її до диптиху під номером 15. У жовтні 2019 року Елладська церква ухвалила відповідне рішення. У листопаді того ж року Александрійський патріархат почав поминати митрополита Епіфанія. У жовтні 2020 року до них приєдналася Кіпрська церква.
Станом на 2026 рік офіційне визнання зберігають саме ці чотири церкви. Інші помісні церкви займають різні позиції: деякі співслужать або поминають предстоятеля ПЦУ в окремих випадках, інші зберігають стриманість. Російська православна церква категорично не визнає томос і розірвала євхаристійне спілкування з тими, хто його підтримав.
| Церква | Статус визнання | Рік / примітки |
|---|---|---|
| Константинопольська | Повне | 2019, видала Томос |
| Александрійська | Повне | 2019 |
| Елладська | Повне | 2019 |
| Кіпрська | Повне | 2020 |
| Інші помісні | Різні позиції | Часткові контакти або стриманість |
Дані базуються на офіційних повідомленнях помісних церков і матеріалах українських релігієзнавчих ресурсів.
Практичні наслідки для церковного життя
Після отримання томосу ПЦУ перейшла на соборну модель управління. Священний Синод формується з єпископів, які запрошуються почергово. Миряни й духовенство мають голос на помісних соборах. Це суттєва відмінність від попередньої синодальної практики.
Церква самостійно канонізує святих на своїй території, встановлює літургійні особливості й розвиває богословську освіту. Станом на 2026 рік ПЦУ налічує близько 45–46 єпархій, понад 90 монастирів і більше дев’яти тисяч парафій. Процес переходів громад із юрисдикції УПЦ (МП) триває: загалом із 2018 року їх кількість наблизилася до двох тисяч.
Війна 2022 року прискорила цей рух. Багато громад обирали канонічну незалежність як частину ширшого утвердження державної суверенності. Водночас томос чітко розмежував сфери: діаспора залишилася під Константинополем, а внутрішня Україна отримала повне самоврядування.
Значення томосу в українському контексті
Для держави томос став важливим кроком у завершенні інституційного оформлення незалежності. Церква, яка століттями перебувала в складному підпорядкуванні, отримала можливість розвиватися вільно. Митрополит Епіфаній неодноразово наголошував, що документ відкриває шлях до повноцінної участі в житті світового православ’я.
Культурний вимір також вагомий. Відновлення історичної Київської митрополії підкреслює безперервність традиції від часів Володимира Великого. Українська мова в богослужіннях, київський наспів, новоюліанський календар (з 2023 року) — усе це елементи, які зміцнюють національну ідентичність без порушення канонічної єдності.
Томос не усунув усіх суперечностей. Частина вірян і ієрархів залишилася в іншій юрисдикції. Проте для мільйонів людей він став знаком того, що українське православ’я нарешті має власний голос і власну відповідальність перед історією.
Сьогодні пергаментний сувій продовжує виконувати свою роль. Він нагадує, що церковна свобода — це не разовий акт, а постійна праця над єдністю, чистотою віри й служінням людям. Кожна нова парафія, кожне визнання й кожне спільне богослужіння додають нові рядки до цієї живої історії.