Віктор Медведчук — саме його держава призначила захисником Василя Стуса на другому політичному процесі. Молодий адвокат, якому тоді виповнилося лише 26 років, увійшов у справу 24 вересня 1980-го і фактично підтримав обвинувачення замість того, щоб боронити підзахисного. Стус відкрито відмовився від нього, назвавши «другим прокурором», проте суд залишив Медведчука. Через кілька днів поета засудили до десяти років таборів особливого режиму і п’яти років заслання. Цей вирок став для нього смертним.
Історія призначення, поведінки адвоката в залі суду та подальших оцінок його дій досі залишається однією з найгостріших сторінок української дисидентської пам’яті. Документи з архіву колишнього КДБ, спогади друзів і дружини поета та правовий аналіз пізніших років малюють послідовну картину: захист був формальним, а позиція Медведчука збігалася з лінією обвинувачення.
Василь Стус повернувся з першого ув’язнення восени 1979 року і майже одразу знову потрапив у поле зору органів. У травні 1980-го його заарештували вдруге. Цього разу звинувачення звучало особливо жорстко — «антирадянська агітація і пропаганда» з кваліфікацією особливо небезпечного рецидивіста. Слідство велося швидко. Спочатку держава призначила адвокатом Людмилу Коритченко, яка раніше захищала іншого дисидента Юрія Бадзя. Вона ознайомлювалася зі справою, але з нез’ясованих причин вийшла з процесу. На її місце 24 вересня прийшов Віктор Медведчук.
Ордер №058310 видала Шевченківська юридична консультація Київської міської колегії адвокатів. Того ж дня Медведчук подав заяву про побачення з підсудним у СІЗО КДБ «для узгодження питань, що стосуються захисту». Що саме говорили під час цієї зустрічі, залишається під адвокатською таємницею. Проте вже після першого контакту Стус сформулював свою позицію чітко і жорстко.
Друг поета Євген Сверстюк згадував: коли Стус побачив призначеного адвоката, він одразу відчув у ньому «людину комсомольського агресивного типу», яка не захищає, не хоче розуміти і, власне, не цікавиться справою. Поет відмовився від Медведчука. Подібні спогади залишила і дружина Валентина Попелюх. У заяві від 3 вересня 1980 року Стус прямо писав, що інститут політичної адвокатури в СРСР фактично відсутній і радянські адвокати виконують функцію другого прокурора. Йому такий прокурор не потрібен. Він вимагав міжнародного захисника через «Міжнародну амністію» чи Пен-клуб. Слідчий відмовив.
Судовий процес розпочався 29 вересня 1980 року в Київському міському суді на Володимирській. Засідання було закритим. Навіть дружину не допустили. Стус заявив відвід усьому складу суду і своєму адвокату. Медведчук не підтримав жодного клопотання підзахисного і заявив, що покладається «на розгляд суду». Коли Стус укотре відмовився від нього, суд залишив адвоката в процесі.
На дебатах Медведчук сказав слова, які згодом стали ключовими в оцінці його ролі. За свідченням «Хроники текущих событий», він заявив, що всі «злочини» Стуса заслуговують покарання, але просив звернути увагу на те, що поет виконував норму на підприємствах Києва і переніс тяжку операцію шлунка. Фактично адвокат визнав кваліфікацію дій підзахисного правильною. Стус після цього остаточно відмовився від будь-якого радянського адвоката. Його вивели із зали, і вирок зачитали без нього.
2 жовтня 1980 року суд під головуванням Петра Фещенка виніс вирок: десять років виправно-трудових таборів особливого режиму і п’ять років заслання. Стус не став оскаржувати рішення. Він розумів, що в системі, де вирок ухвалювали не в суді, а в партійних інстанціях і КДБ, апеляція не має сенсу.
Як відбувалося призначення і чому саме Медведчук
У радянській системі політичних процесів адвокат часто був не захисником, а елементом процедури. Молоді юристи з «спецдопуском» отримували справи дисидентів. Медведчук уже мав досвід: роком раніше він захищав поета і члена Української Гельсінської групи Юрія Литвина. Литвин у своєму останньому слові прямо сказав, що пасивність адвоката пояснюється не професійною некомпетентністю, а вказівками згори.
Аналогічна логіка простежується і в справі Стуса. Медведчук не ознайомлювався з матеріалами справи самостійно — це робила Коритченко. Він не подавав клопотань про додаткові докази, не викликав свідків захисту, не інформував родину про початок судового засідання. Дружина дізналася, що суд уже йде, від друзів.
Правовий аналіз, проведений адвокатами Романом Титикалом та Іллею Костіним на основі архівної справи, показав: навіть у межах радянського законодавства захисник мав певні інструменти. Він міг наполягати на відкритості процесу, вимагати присутності міжнародних спостерігачів, ставити під сумнів докази, що складалися переважно з віршів і листів. Медведчук цими можливостями не скористався.
Спогади сучасників і документи
Євген Сверстюк, Валентина Попелюх, Василь Овсієнко — усі, хто близько знав Стуса, описують його ставлення до призначеного адвоката однаково. Поет бачив у Медведчукові не захисника, а частину системи. У протоколах судового засідання зафіксовано його слова про відмову від «будь-якого радянського адвоката».
Сам Медведчук пізніше пояснював свою позицію тим, що рішення в таких справах ухвалювали не в суді. «Якщо хтось думає, що я міг би врятувати Стуса, то він або брехун, або ніколи не жив у СРСР», — казав він у інтерв’ю. Ця версія частково відображає реальність радянської репресивної машини. Але вона не знімає питання про професійну етику. Адвокат, навіть у жорсткій системі, мав обов’язок не визнавати вину підзахисного без його згоди і не підтримувати кваліфікацію обвинувачення.
Книга Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса», побудована на архівних документах КДБ, детально відтворила хронологію процесу. Саме через згадки про роль Медведчука політик у 2019–2020 роках намагався заборонити поширення видання. Суд першої інстанції частково задовольнив позов, але апеляція згодом дозволила книзі існувати.
Подальша доля і сучасний контекст
Василь Стус помер у карцері табору ВС-389/36 у ніч з 3 на 4 вересня 1985 року. Офіційна версія — зупинка серця. Багато хто з товаришів по ув’язненню вважав, що смерть була наслідком жорстоких умов і системного знущання. У 1990 році його реабілітували посмертно.
Віктор Медведчук після розпаду СРСР зробив стрімку кар’єру. Він очолював адміністрацію президента Леоніда Кучми, став кумом Володимира Путіна, лідером проросійських політичних проєктів. У 2022 році його затримали за звинуваченням у державній зраді. Пізніше обміняли. У 2023 році кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури Київської області позбавила його права займатися адвокатською діяльністю, посилаючись у тому числі на дії 1980 року.
Історія з адвокатом Стуса давно вийшла за межі суто юридичної дискусії. Вона стала символом того, як система використовувала формальні інститути для легітимації репресій. Молодий адвокат, призначений державою, не став на бік підзахисного. Він залишився частиною механізму, який перетворював поезію і громадянську позицію на «антирадянську агітацію».
Сьогодні, коли архіви відкриті, а спогади свідків зібрані, картина виглядає чіткою. Василь Стус захищав себе сам. Призначений адвокат виконував іншу функцію. І саме ця розбіжність між формальним статусом і реальною поведінкою залишається центральним фактом у відповіді на питання, хто був адвокатом Стуса.