Вікторія Амеліна — українська письменниця, правозахисниця і документаторка воєнних злочинів, чиє коротке, але неймовірно насичене життя стало символом покоління, яке обрало відповідальність перед країною замість особистої безпеки. Народившись у Львові 1 січня 1986 року, вона пройшла шлях від програмістки міжнародних IT-компаній до голосу сучасної української літератури, а після початку повномасштабного вторгнення — до дослідниці злочинів, яка виїжджала на деокуповані території.
Її романи «Синдром листопаду, або Homo Compatiens» і «Дім для Дома» досліджували теми співчуття, ідентичності та пам’яті, а заснований нею Нью-Йоркський літературний фестиваль на Донеччині став спробою повернути культуру місцям, де її системно знищували. 27 червня 2023 року російська ракета вбила її в Краматорську, але вже після смерті її незавершена книга «Looking at Women Looking at War» отримала премію Орвелла, а ініціативи продовжують жити.
Сьогодні ім’я Вікторії Амеліної звучить як нагадування: література може бути не лише мистецтвом, а й актом спротиву, а пам’ять — найсильнішою зброєю проти забуття.
Ранні роки: від Львова через Канаду до повернення в Україну
Вікторія Юріївна Шаламай народилася в перший день 1986 року у Львові. Родина була російськомовною, і дівчинка росла в середовищі, де Москва здавалася центром культурного всесвіту. У чотирнадцять років вона разом із батьком виїхала до Канади. Життя за океаном не стало остаточним вибором. Невдовзі Вікторія повернулася до рідного міста, усвідомивши, що її місце саме тут.
Вона закінчила Національний університет «Львівська політехніка» зі ступенем магістра комп’ютерних технологій з відзнакою. З 2005 по 2015 рік працювала програмісткою та керівницею в міжнародних IT-компаніях. Кар’єра складалася успішно, але всередині зріла інша потреба — говорити про те, що справді важливо.
Після Революції Гідності рішення стало остаточним. У листопаді 2015 року Вікторія призупинила роботу в IT і повністю присвятила себе письменництву. Це був не романтичний жест, а свідомий крок людини, яка вже відчула, що слова можуть змінювати більше, ніж коди.
Літературна творчість: романи, які говорять про співчуття і дім
Дебютний роман «Синдром листопаду, або Homo Compatiens» вийшов у 2014 році у видавництві Discursus (згодом перевиданий «Віватом»). Передмову написав Юрій Іздрик. Головний герой Костя Нечай має дивний дар — він відчуває чужий біль як свій. Через його сприйняття авторка вплітає події Майдану в глобальний контекст страждань і солідарності. Книга увійшла до десятки «ЛітАкценту-2014», номінувалася на премію Валерія Шевчука і перемогла на Запорізькій книжковій толоці.
Другий роман «Дім для Дома» (Видавництво Старого Лева, 2017) став ще глибшим дослідженням. Історію львівської родини Ціликів, яка оселилася в колишній квартирі Станіслава Лема, розповідає пудель на ім’я Дом. Через його «погляд» Амеліна розгортає три покоління — від радянського полковника до постмайданної України. Роман увійшов до коротких списків премії Європейського Союзу з літератури та інших національних відзнак. Саме за цю книгу в 2021 році Вікторія отримала літературну премію імені Джозефа Конрада-Коженьовського.
Для дітей вона написала «Хтось, або Водяне серце» (2016) та «Е-е-есторії екскаватора Еки» (2021). У цих текстах так само відчувається її фірмова увага до внутрішнього світу і м’який гумор.
Після 24 лютого 2022 року художня проза відійшла на другий план. Вікторія почала писати вірші — гострі, уривчасті, сповнені мотивів втрати дому, тривоги і пам’яті. У 2024 році вийшла посмертна збірка «Свідчення».
| Рік | Назва твору | Жанр / особливості |
|---|---|---|
| 2014 | Синдром листопаду, або Homo Compatiens | Роман про співчуття і Майдан |
| 2016 | Хтось, або Водяне серце | Дитяча книга |
| 2017 | Дім для Дома | Сімейна сага очима пуделя |
| 2021 | Е-е-есторії екскаватора Еки | Дитячі історії |
| 2024 | Свідчення | Посмертна поетична збірка |
| 2025 | Looking at Women Looking at War | Нонфікшн про жінок і війну |
Дані про видання зібрані з відкритих каталогів українських видавництв і біографічних джерел.
Від літератури до документування злочинів
Після повномасштабного вторгнення Вікторія Амеліна приєдналася до правозахисної організації Truth Hounds. Вона пройшла спеціальну підготовку і почала виїжджати на деокуповані території — Харківщину, південь, схід. Її завданням було фіксувати свідчення, збирати докази, розмовляти з людьми, які пережили окупацію.
Один з найвідоміших епізодів — знахідка щоденника письменника Володимира Вакуленка. У вересні 2022 року в саду в селі Капитолівка на Ізюмщині Вікторія разом із командою відшукала зошит, який Вакуленко закопав перед тим, як його забрали російські військові. Вона допомогла зберегти цей документ і передати його до літературного музею.
Робота була важкою емоційно. Але саме вона стала основою для незавершеної книги «Looking at Women Looking at War» («Дивлячись на жінок, які дивляться на війну»). У ній Амеліна розповідає про українських жінок — правозахисниць, адвокаток, журналісток, бібліотекарок, військових, — які документують злочини і шукають справедливість. Книгу після її смерті доопрацювали друзі та чоловік Олександр Амелін. У червні 2025 року вона отримала премію Орвелла в категорії політичного нонфікшну.
Вікторія розуміла: література без правди про злочини втрачає силу, а правда без літератури — голос.
Нью-Йоркський літературний фестиваль: культура як акт опору
У 2021 році Вікторія заснувала Нью-Йоркський літературний фестиваль у селищі Нью-Йорк Бахмутського району Донецької області — місці, звідки родом її чоловік. Мета була простою і глибокою водночас: показати справжню Донеччину, повернути людям відчуття, що культура належить і їм.
Перший фестиваль відбувся 2–3 жовтня 2021 року під гаслом «Справжні імена. Справжні історії». Приїхали Сергій Жадан, Галина Крук, Олена Стяжкіна та інші. Для місцевих підлітків організували конкурс есеїв. Після початку великої війни фестиваль у первісному вигляді стати неможливим, але друзі й колеги продовжили ідею. З’явилися табори для молоді в Карпатах, стипендіальні програми імені Вікторії Амеліної, конкурси есеїв. Преміальні кошти від Орвелла також спрямували на підтримку цих ініціатив.
Фестиваль став не просто подією. Він перетворився на живий доказ того, що навіть у найважчих умовах культура може бути формою спротиву і способом зберегти гідність громади.
Останні дні і трагічна загибель
27 червня 2023 року Вікторія перебувала в Краматорську разом із делегацією колумбійських письменників і журналістів — Ектором Абадом, Серхіо Харамільйо та Каталіною Гомес. Вони вечеряли в піцерії RIA Lounge Bar у центрі міста. Російська ракета «Іскандер» влучила в будівлю. Вікторія отримала важкі поранення голови. Її евакуювали до лікарні Мечникова в Дніпрі. Незважаючи на зусилля лікарів, 1 липня 2023 року її серце зупинилося. Їй було 37 років. Залишився син.
Прощання відбулося у Львові. Її поховали на Личаківському цвинтарі.
У червні 2023 року вона вже мала запрошення на письменницьку резиденцію в Парижі і планувала виїхати туди з сином, щоб завершити книгу. Не встигла.
Спадщина, яка продовжує рости
Після смерті Вікторії Амеліної її визнання лише зросло. У січні 2024 року їй посмертно присвоїли орден «За заслуги» III ступеня. У 2024 році вона отримала Norwegian Authors Union Freedom of Expression Prize і спеціальну відзнаку Prix Voltaire. У 2025-му — премію Орвелла. У грудні 2025 року її визнали почесною громадянкою французького Ліона.
З’явилася стипендіальна програма імені Вікторії Амеліної для авторів нонфікшну, які досліджують причини і наслідки російської агресії. Друзі й колеги продовжують роботу фестивалю. Книги перекладають і перевидають. Її вірші звучать на літературних вечорах.
Вікторія Амеліна не встигла дописати багато з того, що планувала. Але те, що вона встигла, уже змінює спосіб, у який ми говоримо про війну, про співчуття і про відповідальність письменника. Її голос не зник. Він просто став частиною колективної пам’яті, яку вже неможливо стерти.